Листочок

Маленький Листочок став почувати себе недобре. Вранці йому було зимно, його пробирали дрижаки, та весь час хотілося пити. За хворобою Листочок не помітив, що стало зовсім мало його братиків, сестричок, щвагерів та кумів. Де вони поділися – суцільна загадка.

— Матінко! Ви ж мене не покинете, не залишите напризволяще? – дуже хотів запитати Листочок. Та біда була в тому, що Листячок не лише не вмів розмовляти, та у нього навіть ротика не було. То ж не залишилось нічого іншого, аніж пильно придивлятись до рідного Дерева, до лісу, в якому росло Дерево, та до усього, що оточувало.

І помітило малесеньке, що день по день усе менше соків дає Дерево своїм гілкам та листю, що не такі вже пружні гілки, що стає помітно холодніше, навіть вода, що поїла рослині, з ранку мала вигляд як маленькі кришталики.

І Листочок зрозумів, хоч йому й недобре, проте Дереву ще складніше. Дують холодні вітри, намагаються поламати гілки, або саму земну кулю перевернути догори дригом, якщо дерев багато, та вони міцно тримаються. І вирішило, бідненьке, полетіти світ за очі.

— Якщо пощастить, - подумав Листочок, - якщо поталанить, то вскочу у слід від якоїсь кізоньки, а там дощі рясні підуть, та й проросту новим деревцем чи кущиком. Не гинути ж через мене Матінці.

Сплигнув з гілки, та й полетів.

Листочок не падав стрімголов, вын, дещо всохлий, був легким, майже невагомим, летів дуже повільно, вальсуючи. Вітерець раз по разу підхоплював, знов підіймав вгору, щоб Листочок обрав собі місце до вподоби, куди приземлитись, де спробувати пустити корінчики. Листочок кружляв, гойдався у повітрі, навіть пробував подрімати. Але спочивати не було часу, вітру треба квапитись, на нього чекали і млини, і вітрильники, і було треба розігнати дощові хмари.

— Он туди хочу! – попрохало Листячко, і Вітерець обережно поклав свого приятеля неподалік гарного, гарного, високого та дебелого куща.

Листочок приготувався зимувати.

Луна

Луна, как круглый белый снег,
Глядит с небес, улыбку пряча.
Она наш славный оберег
Она приносит нам удачу

Она нам освещает путь
Когда темно, ни зги не видно.
Немножко выглянет, чуть-чуть,
И вся дорога очевидна

Стежка

Щоб потрапити до міста, треба проїхати велосипедом. У хазяйстві було двоє веломашин. Обидві німецькі, трофейні. Хоча ніхто на фронті не був. Вочевидь, були придбані в когось, вже по війні.

Один велосипед був дідуся, чоловічий. Я його зовсім не торкався. По–перше, не можна було, по–друге, він для мене був завеликий. Звичайно, можна їхати попід рамою, але ж перший пункт…

Так що мій лісапет був жіночій. В нього на задньому крилі були отвори для сіточки, щоб вберегти пишну жіночу спідницю від попадання у колесо. До багажника я прив’язував кошика, і вирушав на шопінг. Мені давали гроші та письмовий перелік завдань. Якщо було потрібно зайти до когось, і я не знав, де він живе, то мені малювали докладну мапу з орієнтирами, і я завжди усе виконував.

Їхати можна було спочатку вулицею, а потім повернути праворуч на Висипку. Так звалася дорога до мосту. Певно, вона була відсипана з піску, та піднімалась над лугом, що його перетинала, десь на метр заввишки. З обох боків Висипка була обсаджена старезними, товстенними вербами з нанесеними крейдою смугами. До речі, міст також був трофейний, привезений з Германії. Якщо стояти на ньому, посередині пішохідної доріжки, то вкрай цікаво дивитись у річку. По-перше, можна побачити залишки старовинних дерев’яних опор від зруйнованого мосту. Стовбури були, певно, дубові, бо виглядали міцними. По-друге, трава. Та трава, що росла в воді. Вона плавно коливалась, наче запрошувала до себе, і було цікаво, а чи дійсно там живуть різні мавки та русалки?

Дорога до мосту через Висипку була недовга, метрів вісімсот, проте вкрай нецікавою. Що могло статися за ці метри? Зовсім нічого. Тому я завжди обирав інший шлях. Лугом.

Для цього потрібно одразу за хвірткою повернути у провулок, проїхати повз рештки якоїсь цегляної будівлі, ще панської, певно, від неї лишилася одна стінка, минути один рукав річки, що омивав великий шмат лугу, утворюючи острів, проїхати повз хату Єфименків, а з Вовкою Єфименко я товаришував, проїхати ще дві хати та повернути у вузесенький провулочок, у якому два велосипеди не могли розминутися.

І ось, нарешті, луг!

Він був у заплаві, пісок вода винесла за мільйони років, и лишився сам глей. Селяни, що ходили до міста, вибили ногами стежку. На ній не росло жодної травички. А стежка була така вузенька, що утримати на ній машину і не з’їхати було досить важко.

Звичайно, це не було обов’язком їхати саме стежкою, можна було хоч качатися лугом. Але так же ж цікавіше! Коли ще й тиснеш на педалі якомога сильніше, і летиш, аж дух захоплює! Ото діло, ото гонитва!

Аж ось і міст. Залишилось проїхати пішохідною доріжкою, розминутися, якщо йде чи їде назустріч, і вже виконувати доручення.

Але ж ще є зворотна путь…

Оплата электричества

Все плачут – дорого. Все дорого. Не относительно самого себя, разумеется, а относительно своих доходов. Народная примета: дыры в семейном бюджете появляются со скоростью 150% по отношению к росту доходов. А иногда и быстрее.

Да, дорого. Но все дело во взгляде. И рекомендую посмотреть под другим углом. Взять, к примеру, телефон. Не важно, в каком исполнении, хоть мобильный, хоть смартфон. Пользуешься – оплачивай. Но ведь как оплачивается поминутная тарификация? Есть одна секунда в счет минуты, оплата как за целую. 1 секунда=1 минута. 59 секунд тоже 1 минута. 61 секунда = 2 минуты разговоров нужно оплатить.

И никто не спорит. Все согласны и платят. Или переходят к другому оператору, но расчеты основаны на том же принципе. Или не платят совсем, но и не пользуются ни сотовой связью, ни мобильной, ни аппаратом с SIM-картой.

И совершенно иная картина с оплатой услуг абонентами электросетей. Включил телевизор, посмотрел полчаса, платишь за то, что набежало. Хоть все время щелкай, делай вкл-выкл.

А если бы…

А ведь могло быть и так. Включил лампочку стоваттную на секунду, просто посмотреть на часы, а счетчик р-р-раз, и начислил сто ватт. Включил телевизор, пять минут послушал прогноз погоды, и все, 300-400 ватт в копилку. Две столовые ложки воды в электрочайнике – никаких проблем. Два киловатта к оплате.

Не печальтесь, дорогие. Я как оптимист со стажем гарантирую: худшее впереди.

Первый снег

Вот и первый осенний снег. Светит солнце, хоть и не на полную мощь, а так, серединка на половинку, несколько лениво, по-осеннему.

Снежинки молодые, только родились. Еще не успели прикупить модные платья, но вовсю подражают старым, опытным Снежинкам, которые прошли не одну вьюгу, десятки метелей, сотни поземок и много реинкарнаций из Снежинки в воду и снова в пушистую красавицу.

На этот раз превращение было таким неожиданным, что Снежинки не приготовились заранее, и, не вполне одетые, крутились, кружились и вальсировали, чтобы не попасться на глаза никому.

И если бы не наблюдательность, не стечение обстоятельств, никто бы их не заметил.

Не известно, какая будет зима. Но снег в ней будет добрым, мягким, ласковым и…. и теплым. Даже в конце, перед весной, растает.

Хроники 'Нжелы 2.0 «За» - это забота

Все гоняются за едой. Но иногда она гоняется за едоками. Если такая агрессивная еда снабжена копытами, рогами, когтями и клыками, значит, вы поехали обедать в Африку, и это встало вам в хорошую копеечку. Владислава Городецкого, например, очень вдохновляли такие экспромты.

Однако чаще всего охотники за едоками очень маленькие, просто крошечные, фактически – одноклеточные. И это означает, что вы явно экономите на воде и мыле.

Я нахожусь на промежуточной стадии. Мою руки и весь остальной эпителий, но затем теми же руками достаю из сырой земли сырую картошку. Земля, что характерно, сырая, даже когда полностью сухая.

И вот сижу я, простой одинокий мужик гражданской наружности, около свежее вырытого куста картошки, и…

Надо отметить, что есть масса способов вспоможествования при преждевременных родах. (Ну, раз мы извлекаем нечто, находящееся в лоне, даже в лоне природы, это ведь роды?)

Можно выдрать куст за загривок, то есть за торчащие из земли стебли. Очень мало подходит, в первую половину лета ягод под землей еще нет, а ближе к осени скорее вырвутся только стебли, столоны же останутся под поверхностью.

Сначала цивилизованное человечество сотворило палку-копалку, но в Европе копалка и картофель не смогли встретиться.

Затем пришел век железа. Хотели переделать мечи на орала, но первый блин комом, и из меча получилась лопата. Ею и стали выкапывать картошку.

Бюджетный вариант лопаты – так называемые вилы. «Так называемые» - потому что они предназначены для копания земли. Не правда ли, несколько иронично, копают вилами, а просеивают лопатой? Извлек я вилами куст картофеля, начал собирать раскатившиеся клубни. Один закатился под занятую своим продовольственным снабжением Лёпу. Надо картофелину достать и положить в корзинку. Мое второе имя – деликатность. Поэтому я стал очень аккуратно шарить под птичкой в поисках картошки. Но возникла сложность. Лёпа так стояла, что мне не было видно ее передних ног. Задние – вот они, на месте. А передних нет. И я не могу резко, грубо, бесцеремонно хватать ее за все подряд ноги, я ведь помню, что она не любит тактильных отношений.

Постепенно, медленно, до меня стало доходить, что передних ног у курятины нет, и поиски бесплодны. У динозавров, ближайших родственников куриц да, были четыре ноги. Но сначала они (передние конечности) атрофировались до крошечных размеров, а затем и вовсе превратились в крылья.

Так что рассуждать о верхних ногах (руках?) у курятины еще можно. Но о передних – нет.

И да, я очень заботливый.

 Серия 46

Хроника 'Нжелы 2.0 Ґвалт і рейвах

Ґвалт здійняв я. Не криюсь. А справа у тім, що я взірець порядності. І не можу нічого вдіяти із собою, коли бачу щось недобре. Там, де закінчується мій город, починається Мезинський парк. І я органічно не можу витримати, коли там валяються гілки, або навіть не прибране листя. Тоді я кидаю хатні справи і йду прибирати.

В одну купу великі гілки, в іншу менші, подеколи згрібаю листя в копу, є два пакети для сміття, яке довго розкладається — скло, пляшки, банки, пластик. Але багато я один не приберу, тому працюю, доки є час.

Цього разу прибирав великі гілки. Ліс біля річки майже весь складається з вільхи. Дерева перестиглі, височенні, і коли шугає різкий витер, то робить деревам шкоду.

А я оте прибираю.

Та так старанно прибирав, що аж упрів.

Треба зняти куртку. Знімаю, аж бачу неподобство, курки, обидві, ласують посіяним насінням. Та так його старанно вигрібають із землі, що аж потовстішали від задоволення та пихи.

Я, звичайно, почав їм пояснювати, що цього робити не можна, так чемні дівчатка не чинять, що треба відійти трішки вгору, хоча б на два метри, і порпатись у величезній купі (майже скирті) соломи. Вона не обмолочена, то знайдеться досхочу і зерен.

Завважте, усе я кажу без поганих слів, чемно, делікатно, ще й руками натякаю про бажаний (мною) їхній напрямок руху. Курки уважно вислухали (тобто на мить підняли дзьоби від землі), сягнули очима — хто це белькотить?, та знов до роботи, не гибіти ж з голоду. Адже час спливає, а само по собі зерно до рота не полізе.

В мене була інша точка зору на розвиток подій. Тому я прийняв зважене та обґрунтоване рішення: пояснити птиці їхню похибку на місці.

Як я скотився до води — не пам’ятаю, лише на мить пригальмував перед місточком. Це й була моя помилка.

«Місток» — то стара, широка дошка, що я знайшов на обійсті та приніс до берега. Ії довжини вистачало за умови, що з обох кінців дошку чимось підперти. Я обрав старі, десь знайдені шини з легковиків. Вийшло добре. Правда, за великої, прибутної води дошку заливало, проте у межінь вона суха з обох боків.

А буває, що один кінець містка у воді, а іншій дещо вищий. Ну, і деревина, що майже весь час у воді, стає слизькою, як окремі політики. Тому було дуже обережно ставати на «місток», а не стрибати з розгону.

Звичайно, нога у чоботі сковзнула, і я почав падати у воду.

Падав я дуже довго, наче в уповільненій зйомці. Себе я не картав за необережність, не було часу. Як не повільно я усе робив, але усілякі закони Ньютона діють однаково. Вхопитись не було за що, то я мав вирішити, намагатись попасти рукою на дошку, чи поруч, у воду? Глибина невелика, вода прозора, нічого страшного не буде. А от раптова зустріч з твердим може виявитись для мене фатальною. Нажаль, часу на реагування не було. Земля стрімко наближалась.

І ми зустрілась.

Правим боком я влучив у воду, але свідомості не втратив. Певно, я загубив її раніше, коли прийняв таке легковажне рішення штурмувати потічок.

Вилив з чобота воду, навіть не знімаючи його, та пішов на рандеву до курок. Не було часу вивчати біоценоз у чоботі. Потім, думав, повипускаю на волю тих, хто ще залишиться живий у моєму взутті. Дуже же вже я скучив по куркам.

Щоб дійти до моїх малесеньких, потрібно минути огіркову грядку. Вона вже вийшла з обігу, морози геть усе зіпсували, проте плоди ще залишились. Я набрав з собою декілька (не йти ж до дівчат з порожніми руками), та продовжив ходу. Щоб скоротити час, я почав кидати їм гостинці. У мене була подвійна, проте взаємовиключна задача.

З одного боку, потрібно відучити курок від такої поведінки, з іншого — таки не влучити огірком. Нащо ж зайві травми? Вже те, що я скупавсь і був мокрий, наче курка (а цікавий каламбур, чи не так?), не можна розуміти інакше, аніж знак з гори — «Не чіпай птицю!». Отоді, коли я почав пригощати моїх солоденьких, вони й здійняли рейвах.

Я не чіпав, а пішов складати гілля.

Наступного року матимуть вол’єр. Вже прибула сітка.

Серия 45