Стежка

Щоб потрапити до міста, треба проїхати велосипедом. У хазяйстві було двоє веломашин. Обидві німецькі, трофейні. Хоча ніхто на фронті не був. Вочевидь, були придбані в когось, вже по війні.

Один велосипед був дідуся, чоловічий. Я його зовсім не торкався. По–перше, не можна було, по–друге, він для мене був завеликий. Звичайно, можна їхати попід рамою, але ж перший пункт…

Так що мій лісапет був жіночій. В нього на задньому крилі були отвори для сіточки, щоб вберегти пишну жіночу спідницю від попадання у колесо. До багажника я прив’язував кошика, і вирушав на шопінг. Мені давали гроші та письмовий перелік завдань. Якщо було потрібно зайти до когось, і я не знав, де він живе, то мені малювали докладну мапу з орієнтирами, і я завжди усе виконував.

Їхати можна було спочатку вулицею, а потім повернути праворуч на Висипку. Так звалася дорога до мосту. Певно, вона була відсипана з піску, та піднімалась над лугом, що його перетинала, десь на метр заввишки. З обох боків Висипка була обсаджена старезними, товстенними вербами з нанесеними крейдою смугами. До речі, міст також був трофейний, привезений з Германії. Якщо стояти на ньому, посередині пішохідної доріжки, то вкрай цікаво дивитись у річку. По-перше, можна побачити залишки старовинних дерев’яних опор від зруйнованого мосту. Стовбури були, певно, дубові, бо виглядали міцними. По-друге, трава. Та трава, що росла в воді. Вона плавно коливалась, наче запрошувала до себе, і було цікаво, а чи дійсно там живуть різні мавки та русалки?

Дорога до мосту через Висипку була недовга, метрів вісімсот, проте вкрай нецікавою. Що могло статися за ці метри? Зовсім нічого. Тому я завжди обирав інший шлях. Лугом.

Для цього потрібно одразу за хвірткою повернути у провулок, проїхати повз рештки якоїсь цегляної будівлі, ще панської, певно, від неї лишилася одна стінка, минути один рукав річки, що омивав великий шмат лугу, утворюючи острів, проїхати повз хату Єфименків, а з Вовкою Єфименко я товаришував, проїхати ще дві хати та повернути у вузесенький провулочок, у якому два велосипеди не могли розминутися.

І ось, нарешті, луг!

Він був у заплаві, пісок вода винесла за мільйони років, и лишився сам глей. Селяни, що ходили до міста, вибили ногами стежку. На ній не росло жодної травички. А стежка була така вузенька, що утримати на ній машину і не з’їхати було досить важко.

Звичайно, це не було обов’язком їхати саме стежкою, можна було хоч качатися лугом. Але так же ж цікавіше! Коли ще й тиснеш на педалі якомога сильніше, і летиш, аж дух захоплює! Ото діло, ото гонитва!

Аж ось і міст. Залишилось проїхати пішохідною доріжкою, розминутися, якщо йде чи їде назустріч, і вже виконувати доручення.

Але ж ще є зворотна путь…