Листочок

Маленький Листочок став почувати себе недобре. Вранці йому було зимно, його пробирали дрижаки, та весь час хотілося пити. За хворобою Листочок не помітив, що стало зовсім мало його братиків, сестричок, щвагерів та кумів. Де вони поділися – суцільна загадка.

— Матінко! Ви ж мене не покинете, не залишите напризволяще? – дуже хотів запитати Листочок. Та біда була в тому, що Листячок не лише не вмів розмовляти, та у нього навіть ротика не було. То ж не залишилось нічого іншого, аніж пильно придивлятись до рідного Дерева, до лісу, в якому росло Дерево, та до усього, що оточувало.

І помітило малесеньке, що день по день усе менше соків дає Дерево своїм гілкам та листю, що не такі вже пружні гілки, що стає помітно холодніше, навіть вода, що поїла рослині, з ранку мала вигляд як маленькі кришталики.

І Листочок зрозумів, хоч йому й недобре, проте Дереву ще складніше. Дують холодні вітри, намагаються поламати гілки, або саму земну кулю перевернути догори дригом, якщо дерев багато, та вони міцно тримаються. І вирішило, бідненьке, полетіти світ за очі.

— Якщо пощастить, - подумав Листочок, - якщо поталанить, то вскочу у слід від якоїсь кізоньки, а там дощі рясні підуть, та й проросту новим деревцем чи кущиком. Не гинути ж через мене Матінці.

Сплигнув з гілки, та й полетів.

Листочок не падав стрімголов, вын, дещо всохлий, був легким, майже невагомим, летів дуже повільно, вальсуючи. Вітерець раз по разу підхоплював, знов підіймав вгору, щоб Листочок обрав собі місце до вподоби, куди приземлитись, де спробувати пустити корінчики. Листочок кружляв, гойдався у повітрі, навіть пробував подрімати. Але спочивати не було часу, вітру треба квапитись, на нього чекали і млини, і вітрильники, і було треба розігнати дощові хмари.

— Он туди хочу! – попрохало Листячко, і Вітерець обережно поклав свого приятеля неподалік гарного, гарного, високого та дебелого куща.

Листочок приготувався зимувати.