Ґвалт здійняв я.
Не криюсь. А справа у тім, що я взірець порядності. І не можу нічого вдіяти із
собою, коли бачу щось недобре. Там, де закінчується мій город, починається
Мезинський парк. І я органічно не можу витримати, коли там валяються гілки, або
навіть не прибране листя. Тоді я кидаю хатні справи і йду прибирати.
В одну купу
великі гілки, в іншу менші, подеколи згрібаю листя в копу, є два пакети для сміття, яке довго розкладається
— скло, пляшки, банки, пластик. Але багато я один не приберу, тому працюю, доки
є час.
Цього разу
прибирав великі гілки. Ліс біля річки майже весь складається з вільхи. Дерева перестиглі,
височенні, і коли шугає різкий витер, то робить деревам шкоду.
А я оте прибираю.
Та так старанно
прибирав, що аж упрів.
Треба зняти
куртку. Знімаю, аж бачу неподобство, курки, обидві, ласують посіяним насінням.
Та так його старанно вигрібають із землі, що аж потовстішали від задоволення та
пихи.
Я, звичайно,
почав їм пояснювати, що цього робити не можна, так чемні дівчатка не чинять, що
треба відійти трішки вгору, хоча б на два метри, і
порпатись у величезній купі (майже скирті) соломи. Вона не обмолочена, то знайдеться досхочу і зерен.
Завважте, усе я
кажу без поганих слів, чемно, делікатно, ще й руками натякаю про бажаний (мною)
їхній напрямок руху. Курки уважно вислухали (тобто на мить підняли дзьоби від
землі), сягнули очима — хто це белькотить?, та знов до роботи, не гибіти ж з
голоду. Адже час спливає, а само по собі зерно до рота не полізе.
В мене була інша
точка зору на розвиток подій. Тому я прийняв зважене та обґрунтоване рішення:
пояснити птиці їхню похибку на місці.
Як я скотився до
води — не пам’ятаю, лише на мить пригальмував перед місточком. Це й була моя
помилка.
«Місток» — то
стара, широка дошка, що я знайшов на обійсті та приніс до берега. Ії довжини
вистачало за умови, що з обох кінців дошку чимось підперти. Я обрав старі, десь
знайдені шини з легковиків. Вийшло добре. Правда, за великої, прибутної води
дошку заливало, проте у межінь вона суха з обох боків.
А буває, що один
кінець містка у воді, а іншій дещо вищий. Ну, і деревина, що майже весь час у
воді, стає слизькою, як окремі політики. Тому було дуже обережно ставати на
«місток», а не стрибати з розгону.
Звичайно, нога у
чоботі сковзнула, і я почав падати у воду.
Падав я дуже
довго, наче в уповільненій зйомці. Себе я не картав за необережність, не було
часу. Як не повільно я усе робив, але усілякі закони Ньютона діють однаково.
Вхопитись не було за що, то я мав вирішити, намагатись попасти рукою на дошку,
чи поруч, у воду? Глибина невелика, вода прозора, нічого страшного не буде. А
от раптова зустріч з твердим може виявитись для мене фатальною. Нажаль, часу на
реагування не було. Земля стрімко наближалась.
І ми зустрілась.
Правим боком я
влучив у воду, але свідомості не втратив. Певно, я загубив її раніше, коли
прийняв таке легковажне рішення штурмувати потічок.
Вилив з чобота
воду, навіть не знімаючи його, та пішов на рандеву до курок. Не було часу
вивчати біоценоз у чоботі. Потім, думав, повипускаю на волю тих, хто ще
залишиться живий у моєму взутті. Дуже же вже я скучив по куркам.
Щоб дійти до моїх
малесеньких, потрібно минути огіркову грядку. Вона вже вийшла з обігу, морози
геть усе зіпсували, проте плоди ще залишились. Я набрав з собою декілька (не
йти ж до дівчат з порожніми руками), та продовжив ходу. Щоб скоротити час, я
почав кидати їм гостинці. У мене була подвійна, проте взаємовиключна задача.
З одного боку,
потрібно відучити курок від такої поведінки, з іншого — таки не влучити
огірком. Нащо ж зайві травми? Вже те, що я скупавсь і був мокрий, наче курка (а
цікавий каламбур, чи не так?), не можна розуміти інакше, аніж знак з гори — «Не
чіпай птицю!». Отоді, коли я почав пригощати моїх солоденьких, вони й здійняли
рейвах.
Я не чіпав, а
пішов складати гілля.
Наступного року
матимуть вол’єр. Вже прибула сітка.
Серия 45
Комментариев нет:
Отправить комментарий