Ось сам текст пісні:
— Чом ти не прийшов,
як місяць зійшов,
Я тебе чекала…
Чи коня не мав,
чи стежки не знав,
Мати не пускала?
- І коня я мав,
і стежку я знав,
І мати пускала,
Найменша сестра,
бодай не зросла, —
Сідельце сховала.
А старша сестра
сідельце знайшла,
Коня осідлала.
– Ой їдь, братику,
до дівчиноньки,
Що тебе чекала.
— Тече річенька невеличенька,
Схочу – перескочу.
Віддай же мене, моя матінко,
За кого я хочу.
Віддала мене, моя матінка
За діда старого
Казала мені шанувать його
Так як молодого.
Шанувала рік,
шанувала два,
третій не стерпіла.
Перекинулась
в сиву зозулю
Та й в світ полетіла.
Гаєм летіла,
землю кропила
Дрібними сльозами.
Гаєм летіла,
гілля ламала
Білими руками.
Прилетіла в сад
та й стала кувать
В саду на калині.
Та й стала кувать,
жалю завдавать,
Горе на чужині.
Довідники описують цю пісню як народну. Але відчувається рука професійного поета. Що це не автор з народу, свідчить звертання на «ти» до матері «віддай же мене, моя матінко…». Якщо б це була реальна народна творчість, то звертання мусило бути виключно на «ви». Шанобливе ставлення до батьків — риса українців. Ще донедавна таке звертання було нормою у селах, як і привітання до незнайомців на вулицях села.
Я не ставлю за мету аналізувати весь текст. Він достатньо різноплановий, і його аналіз залежить від мети дослідника. Адже такий, зовні досить не складний та невеликий текст містить безліч інформації. Наприклад, до чого, здавалося б, стрибання через річку? Але тут у прихованій, завуальованій формі дівчина доносить важливу інформацію про саму себе, що може постояти за себе при потребі. Об’єднання в одному куплеті з проханням до матері свідчить про її готовність відстоювати своє право на щастя, проте повага та любов до батьків беруть гору, і дівчина не йде проти їхньої волі.
Мене цікавить другий триплет четвертої строфи:
Віддай же мене,
моя матінко,
За кого я хочу.
Дійсно, а чому ж дівчина звертається до матері, а не до батька? Адже саме він голова сім’ї, його слово вирішальне, його рішення це закон у родині, і ніхто не може вийти з його волі. А тут така дивина, здається, наче матріархат. Дещо схожа ситуація змальована у п’єсі Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Батько майбутньої нареченої зовсім непутяща людина, що давно пропив усе своє хазяйство та худобу. Але при сватах мусить грати роль господаря, чиє слово вирішальне. То чому у пісні дівчина звертається до матері?
Тому що у родинах з давніх давен малечею опікувалася мати. Хоча це не знімало з неї відповідальність за інші ділянки побуту: готування їжі, прання, прибирання, господарювання (птиця, свині, корова, усе треба попорати та нагодувати). Якщо з’явиться вільний час, то треба ще й дитину народити. Та по можливості не одну. Наприклад, у родині Павла Губенка (Остапа Вишні) було сімнадцять дітей, у родині Олександра Довженка — чотирнадцять. Важки умови життя, тяжка жіноча праця давалися взнаки, більшість дітей помирали малими.
Діти починали допомагали, практично в той час, коли спинались на ноги. Спочатку пасли птицю, потім худобу, допомагали на городі, на сіножаті, скрізь, де могли. Звичайно, це не стосувалось заможних, панських родин, де ані діти, ані пані не працювали. Але у селянських сім’ях, навіть у відносно заможних, працювали всі, і працювали багато.
З часом діти опановували справи, які їм були ближче до їхньої статі. Хлопчики більше приставали до чоловічої роботи, дівчатка до жіночої. Таким чином підлітки готувались до дорослого життя, і відповідно були більше часу коло своїх «вчителів», батьків. Логічно, що прохання закоханої юнки звернено до матері, а не до батька, який врешті решт і визначить, за кого віддати дівчину.
Але прохання хоч і має вся ознаки реального висловленого бажання, не є таким насправді. Це невимовлене бажання, як звертання до Бога: «Дай, Боже, погоду на жнива». Дівчина розуміє, що рішення батьків виважене, та значною мірою обумовлене піклування про її долю. Хоча не можна відкидати і факти, коли батьки, часто-густо все життя тяжко працювали, і врешті решт вирішили якоюсь мірою покращити і своє матеріальне становище. Про щось подібне йдеться у другій частині пісні. Ця тема, нерівного шлюбу, широко висвітлена у мистецтві, наприклад, у картині Василя Пукірева «Нерівний шлюб», або у пісні на слова геніального Івана Котляревського «Ой під вишнею, під черешнею». Тобто ситуація, коли чоловіком стає не коханий, а заможний, досить розповсюджена. Дівчина з пісні передбачувала таку ситуацію, і намагалася на неї вплинути, подумки звертаючись до матері, благала її не чинити насильство над її щастям.
Не вдалося.
На шляху жінки до справжнього щастя є дві сходинки. Це економічна незалежність та освіта. Найкраще, чим батьки можуть допомогти своїй дитині, це отримати професійну освіту, і таким чином побудувати самостійно своє забезпечене життя.
Кожна епоха залишає по собі щось матеріальне. Археологи розшукують артефакти і по ним вивчають життя предків. Але є й інші пам’ятники минувшини, це усна народна творчість. Врешті решт не так важливо, хто саме автор тексту, хоча бажано знати. Важливо, що весь народ позитивно оцінив текст пісні, визнав її життєву правду, зберіг для майбутніх поколінь. А відтак, сама пісня стала живим пам’ятником історії, свідком часів, що назавжди відійшли у минуле.
— Чом ти не прийшов,
як місяць зійшов,
Я тебе чекала…
Чи коня не мав,
чи стежки не знав,
Мати не пускала?
- І коня я мав,
і стежку я знав,
І мати пускала,
Найменша сестра,
бодай не зросла, —
Сідельце сховала.
А старша сестра
сідельце знайшла,
Коня осідлала.
– Ой їдь, братику,
до дівчиноньки,
Що тебе чекала.
— Тече річенька невеличенька,
Схочу – перескочу.
Віддай же мене, моя матінко,
За кого я хочу.
Віддала мене, моя матінка
За діда старого
Казала мені шанувать його
Так як молодого.
Шанувала рік,
шанувала два,
третій не стерпіла.
Перекинулась
в сиву зозулю
Та й в світ полетіла.
Гаєм летіла,
землю кропила
Дрібними сльозами.
Гаєм летіла,
гілля ламала
Білими руками.
Прилетіла в сад
та й стала кувать
В саду на калині.
Та й стала кувать,
жалю завдавать,
Горе на чужині.
Довідники описують цю пісню як народну. Але відчувається рука професійного поета. Що це не автор з народу, свідчить звертання на «ти» до матері «віддай же мене, моя матінко…». Якщо б це була реальна народна творчість, то звертання мусило бути виключно на «ви». Шанобливе ставлення до батьків — риса українців. Ще донедавна таке звертання було нормою у селах, як і привітання до незнайомців на вулицях села.
Я не ставлю за мету аналізувати весь текст. Він достатньо різноплановий, і його аналіз залежить від мети дослідника. Адже такий, зовні досить не складний та невеликий текст містить безліч інформації. Наприклад, до чого, здавалося б, стрибання через річку? Але тут у прихованій, завуальованій формі дівчина доносить важливу інформацію про саму себе, що може постояти за себе при потребі. Об’єднання в одному куплеті з проханням до матері свідчить про її готовність відстоювати своє право на щастя, проте повага та любов до батьків беруть гору, і дівчина не йде проти їхньої волі.
Мене цікавить другий триплет четвертої строфи:
Віддай же мене,
моя матінко,
За кого я хочу.
Дійсно, а чому ж дівчина звертається до матері, а не до батька? Адже саме він голова сім’ї, його слово вирішальне, його рішення це закон у родині, і ніхто не може вийти з його волі. А тут така дивина, здається, наче матріархат. Дещо схожа ситуація змальована у п’єсі Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Батько майбутньої нареченої зовсім непутяща людина, що давно пропив усе своє хазяйство та худобу. Але при сватах мусить грати роль господаря, чиє слово вирішальне. То чому у пісні дівчина звертається до матері?
Тому що у родинах з давніх давен малечею опікувалася мати. Хоча це не знімало з неї відповідальність за інші ділянки побуту: готування їжі, прання, прибирання, господарювання (птиця, свині, корова, усе треба попорати та нагодувати). Якщо з’явиться вільний час, то треба ще й дитину народити. Та по можливості не одну. Наприклад, у родині Павла Губенка (Остапа Вишні) було сімнадцять дітей, у родині Олександра Довженка — чотирнадцять. Важки умови життя, тяжка жіноча праця давалися взнаки, більшість дітей помирали малими.
Діти починали допомагали, практично в той час, коли спинались на ноги. Спочатку пасли птицю, потім худобу, допомагали на городі, на сіножаті, скрізь, де могли. Звичайно, це не стосувалось заможних, панських родин, де ані діти, ані пані не працювали. Але у селянських сім’ях, навіть у відносно заможних, працювали всі, і працювали багато.
З часом діти опановували справи, які їм були ближче до їхньої статі. Хлопчики більше приставали до чоловічої роботи, дівчатка до жіночої. Таким чином підлітки готувались до дорослого життя, і відповідно були більше часу коло своїх «вчителів», батьків. Логічно, що прохання закоханої юнки звернено до матері, а не до батька, який врешті решт і визначить, за кого віддати дівчину.
Але прохання хоч і має вся ознаки реального висловленого бажання, не є таким насправді. Це невимовлене бажання, як звертання до Бога: «Дай, Боже, погоду на жнива». Дівчина розуміє, що рішення батьків виважене, та значною мірою обумовлене піклування про її долю. Хоча не можна відкидати і факти, коли батьки, часто-густо все життя тяжко працювали, і врешті решт вирішили якоюсь мірою покращити і своє матеріальне становище. Про щось подібне йдеться у другій частині пісні. Ця тема, нерівного шлюбу, широко висвітлена у мистецтві, наприклад, у картині Василя Пукірева «Нерівний шлюб», або у пісні на слова геніального Івана Котляревського «Ой під вишнею, під черешнею». Тобто ситуація, коли чоловіком стає не коханий, а заможний, досить розповсюджена. Дівчина з пісні передбачувала таку ситуацію, і намагалася на неї вплинути, подумки звертаючись до матері, благала її не чинити насильство над її щастям.
Не вдалося.
На шляху жінки до справжнього щастя є дві сходинки. Це економічна незалежність та освіта. Найкраще, чим батьки можуть допомогти своїй дитині, це отримати професійну освіту, і таким чином побудувати самостійно своє забезпечене життя.
Кожна епоха залишає по собі щось матеріальне. Археологи розшукують артефакти і по ним вивчають життя предків. Але є й інші пам’ятники минувшини, це усна народна творчість. Врешті решт не так важливо, хто саме автор тексту, хоча бажано знати. Важливо, що весь народ позитивно оцінив текст пісні, визнав її життєву правду, зберіг для майбутніх поколінь. А відтак, сама пісня стала живим пам’ятником історії, свідком часів, що назавжди відійшли у минуле.
Комментариев нет:
Отправить комментарий